32-річний Дмитро Верхоляк родом із Херсонщини. Працював за кордоном, однак у перші дні повномасштабної війни повернувся, аби захищати свою землю. Після отриманого на Донеччині поранення переніс ампутацію й нині відновлюється в Черкасах. Тут відкрив для себе АМП футбол і нині грає в команді з іншими ветеранами.
Про те, як у відносно мирному місті заново вчився звикати до тиші та як спорт допомагає адаптуватися після фронту — ветеран розповів Суспільному.
Дмитре, ви родом із Херсонщини, певний час працювали за кордоном. Що змусило?
Я родом із Херсонщини, певний час жив там, а потім поїхав на заробітки за кордон. Коли почалася повномасштабна війна, ми постійно дивилися новини, спостерігали, що відбувається — вони тут, а я там. Були вибухи, атаки на міста. Спершу ще була надія, що за кілька днів це припиниться, ситуація зміниться, але потім, коли побачив, що це надовго, зрозумів, що потрібно збиратися й повертатися в Україну, захищати свій дім.
Чи говорили родичам, куди збираєтеся, радилися з ними?
Ні, не радився, я від них взагалі це приховував. Вони думали, що я працюю. Коли телефонував, говорив, що все добре, багато роботи. Але настав момент, коли приховувати вже не було можливості, бо я не міг виходити на відеозв’язок. Мені довелося сказати все як є, а їм довелося це прийняти.
Я потрапив у Краматорський прикордонний загін, служив на посаді мінометника. Був на різних напрямках. Звісно, вони за мене хвилювалися, розпитували що та як, але я їх завжди намагався оберігати від того, що відбувається на фронті, говорити про побут чи якісь інші буденні речі. Вони, своєю чергою, завжди мені казали, щоб був обережним і головне — щоб живим повернувся.
Що на війні було найстрашнішим?
Коли перший раз потрапляєш на “нуль”, то звісно страх з’являється, бо тобі незвично, скрізь все вибухає, люди кричать. Я взагалі вважаю, що не боїться тільки дурень. Немає таких людей, які взагалі не бояться, хіба що вони брешуть. Страх є постійно, але він контрольований, це більше як інстинкт самозбереження.
Одного разу сталося так, що нас “спіймали” російські артилеристи й коли снаряд розірвався біля мого товариша, я в якийсь момент подумав, що він загинув. Він певний час не відповідав, я навіть думав про найгірше. Це було найбільше, що мене злякало. На щастя, обійшлося, з товаришем усе було добре.
Який у вас був позивний?
“Південь”. Спочатку мене називали “Херсон”, але я вирішив обрати загальнішу назву. Оскільки я з півдня України, тому й вирішив, що буде Південь. Взагалі позивні у війську обирають по-різному: або, наприклад, за якоюсь особливістю людини, або в цивільному житті хтось мав якесь прізвисько. Мій побратим мій, який теж з Херсонської області, був Херсоном.
із вами на фронті були тварини, як вони допомагають?
На фронті у нас був кіт Піксель. Його потім забрав до себе побратим із Закарпатської області. Загалом тварини на війні — це підтримка, своєрідний антистрес. На фронті не вистачає ласки, а коти вони ж приємні такі: ляже на тебе, муркотить — й відразу відчуваєш якесь тепло і спокій.
Були й тварини, які приходили до нас на позиції, зазвичай безпритульні. Їх там, на жаль, дуже багато. Багатьох люди полишали, коли виїжджали. Військові їх підгодовують і вони так і лишаються. В основному це коти, собаки, з диких — лисиці. Якихось незвичних я бачив лише одного разу, щоправда, не в бойових умовах. Коли нас вивели на оздоровлення, на відновлення, то я коли виходив гуляти, бачив коней Пржевальського.
Ну й, звісно, миші. На війні дуже багато мишей, як у мурашнику, вони просто всюди.
Як ви отримали поранення?
Я тоді попросився у піхоту, щоб хлопців поміняти. Росіяни лізли маленькими групами, ми утримували позицію, у нас закінчувалися боєкомплекти й ми з товаришами побігли по них на позицію, яка була поряд. По нас весь цей час працювала артилерія росіян.
Уже було темно й вони, вочевидь, у цей час порозкидали міни “пелюстки”. Коли ми поверталися назад із боєкомплектами, я підірвався на такій “пелюстці”. Уже в лікарні дізнався, що в мене була ампутація.
Що відчували після цього?
Три дні в мене було неприйняття цієї ситуації, якась така легка, я б сказав, депресія. А потім так собі подумав, що живий та й нормально, а все інше буде згодом.
Як прийшли до реабілітації через спорт?
Мої батьки виїхали з окупації ще на початку війни: спершу на західну Україну, а коли я потрапив із пораненням до Черкас — теж переїхали сюди. Мама побачила оголошення, що в Черкасах у муніципальному спортивному клубі є реабілітація для ветеранів з ампутаціями. Я обрав для себе АМП футбол, бо ще в мирному житті любив грати у футбол, мені подобався цей вид спорту. Пішов, спробував, і з часом це стало для мене навіть більшим, ніж реабілітація. Це вже повноцінний спорт, яким я займаюся.
Звісно, це інший футбол, я це бачу, бо мені є з чим порівнювати. Тут треба ще більше фізичної сили, більше навантаження йде на руки, на плечі. Та й взагалі дуже важко рухатись на милицях, але все одно досвід гри у традиційний футбол допомагає.
Я граю в команді з іншими ветеранами, які теж мають досвід війни, але між собою ми намагаємося не згадувати про це, говорити більше про цивільні справи, жартувати, жити далі й розвиватися. Служба вже лишилася десь там і всі ці моменти, які там були, не хочеться згадувати.
Війна змінює людей?
Люди, які мене знали до цього, то кажуть, що я став тихіший, менше розмовляю, менше посміхаюся. А загалом, коли повернувся з фронту, то спочатку навіть не розумів, що я тут роблю. Для мене цивільне життя було незвичним, я вже звик за цей час до війни. Це як рибу викинути на берег із води.
Із часом, звісно, потихеньку перелаштовуєшся, інтегруєшся, але на все треба час. До війни люди так звикають, навіть за короткий час, що вже й не уявляють, що може бути інакше. Звикаєш, що навколо тебе завжди побратими й немає часу сумувати. А коли ти в квартирі залишаєшся сам, то так незвично це все, бо від тиші вже відвик.
Допомогло мені адаптуватися ще й те, що в Черкасах люди дуже згуртовані. Мене спершу навіть вразило, що у відносно мирному місті вони настільки розуміють, що таке війна. Хоча іноді хороше ставлення було від людей і на тій же Донеччині, наприклад, де заведено вважати, що люди не дуже люблять українських військових. Приємно вразило, що там теж були люди, які нам допомагали приносили їжу.
Ви спілкуєтеся з побратимами, з якими разом воювали?
Так, намагаємося. Здебільшого я чекаю, коли вони подзвонять, бо вони далі несуть службу, у них там свій “розклад”, а я вже в цивільному житті. Телефоном багато чого не можна казати, тому про армію говоримо в загальному. Ну а мені вже їм є що розповідати, то на цьому і будуємо діалог — на моєму цивільному житті.
Хто ви в команді?
Я нападник. Цього року в нас був перший офіційний кубок з ампфутболу. Він проходив у Києві, на базі “Динамо Київ”. Дехто з нас потрапив у збірну. Наша команда їздила й грала товариські матчі зі збірною Бельгії.
Нас тренує заслужений майстер спорту Богдан Кулинич. Він теж футболіст, воротар паралімпійської команди. Думаю, що він і нас учить, і, можливо, в чомусь й сам з нами мотивується. Я знаю, що для нього це теж більше, ніж спорт.
Що плануєте робити після перемоги?
Якщо говорити в плані спорту, то сподіваюсь, що ми будемо далі розвивати ампфутбол в Україні. Можливо, колись це буде повноцінний вид спорту. На це є запит, багато хлопців повертаються і хотіли б себе реалізувати, зокрема, і таким способом. Щодо “цивільних” мрій, то хочу почати якусь власну справу, але ще не вирішив яку.
