Після важкого поранення на Луганщині, черкаський ветеран Олександр Скринський пережив понад десять операцій, параліч і тривалу реабілітацію. Тепер він активно тренується та бере участь у змаганнях з ампфутболу.
Про силу духу, яка мотивує інших військових не здаватися й повертатися до активного життя, він розповів Суспільному.
Олександре, ким ви були спочатку перед тим, як пішли до війська?
Перед тим, як піти до війська, я працював будівельником. У мене було дві бригади, я займався ремонтами квартир, будував приватні будинки.
Коли та чому вирішили піти до війська?
Це було 25 лютого 2022 року. Чому? Це обов’язок кожного чоловіка, який перебуває в нашій державі, стати на захист, цілісність та суверенітет нашого народу. Моя посада була — головний сержант взводу. На багатьох напрямках довелось служити.
Які емоції тоді пережили? Чи було страшно під час першого бойового завдання?
Солдат, який не боїться, — це не солдат, а розумово відсталий чи хворий. Страх був, але не настільки сильний, щоб дійшло до відмови воювати. Тоді ставилася задача просто — чим більше їх ляже, тим буде краще для нас.
Розкажіть, будь ласка, про ваше поранення. Як отримали його й де саме?
Срібний ліс, Луганська область. Отримали завдання — підкріпити хлопців на “нулі”. Ми йшли, почався мінний обстріл й поруч впала міна, яка розірвалась. Я впав. Одразу наклав один турнікет, другий турнікет допоміг накласти лейтенант Андрій Кисельов. Потім на плече наклав турнікет і я відключився від великої втрати крові. Потім я опритомнів, побачив, що наклали мені бандаж на плече. Спробував стати на ноги, пройшов метрів з десять, але зрозумів, що потрібна допомога побратимів. Тож вирішили заховатися й почекати. Дочекалися на евакуацію, довезли мене на точку евакуації, а далі я вже прокинувся у госпіталі у Дніпрі без ноги.
Як дізналися рідні про ваше поранення?
Знаю точно, що Андрій подзвонив моїй жінці й повідомив таку новину. На третій день вони мене знайшли, приїхали в Дніпро, побачили мене без свідомості. На той момент ще вирішувалось питання про те, щоб врятувати мені ногу, однак не вийшло. Я переніс 12 операцій на нозі та п’ять чи шість на плечі.
Як відбувалася реабілітація?
Жахливо, бо я був нерухомий. Згусток крові піднявся по лівій стороні, дістався до моєї голови, тож половина тіла у мене взагалі була нерухома — я не міг ворушити ні ногою, ні рукою. Зараз є покращення, але все одно я вважаю, що поки що погано.
Саме через це ви вирішили піти у спорт, щоб реабілітуватися?
Мені хотілося привести своє тіло до ладу хоча б на 80%, 100% точно вже ніколи не вийде. І що мені могло б допомогти: лежання на ліжку чи активна діяльність? Тому я обрав активність: скандинавську ходьбу, АМП футбол, стрільбу з лука, тричі на тиждень ходжу до спортивної зали, плаваю у басейні. Тобто, в мене насичений графік і це найголовніше. Навіть про погане думати ніколи. Все ж таки мої заняття приносять мені користь як для мене, так і для оточення, адже в них з’являється мотивація.
Спортивні змагання також є? Розкажіть про них.
Змагання були. У 2024 році брав участь у відборі на міжнародні змагання “Ігор Нескорених”. Мені просто було цікаво як у мене виходитиме на перших етапах відновлення після поранення. Я стріляв із лука, все вийшло й отримав позитивні емоції. Також взяв участь у змаганні з греблі, хоч мене й відмовляли, та все вийшло. Додам, що ці змагання — не про перемоги, а для того, аби спробувати свої сили, подивитися “хто з якого тіста зроблений”. Всі працювали на максимум. Змагання — це привід поспілкуватись з тими, хто тебе розуміє. На змагання зі мною поїхала моя дружина й це було дуже важливо для мене, оскільки я погано ще пересувався та й підтримка відіграє не останню роль. Дружина взагалі завжди підтримує мене, часто супроводжує на змаганнях. У майбутньому обов’язково планую взяти участь у змаганнях. Я так і сказав організаторам змагань: “Ви від мене просто так нікуди не дінетесь”. Кожна поїздка — це великий плюс.
Ви активно займаєтеся амп футболом. іЗ цього виду спорту також брали участь у змаганнях?
Так, звісно. Були змагання з ампфутболу — “Зимовий кубок Ліга Дужих”. До них готувалися орієнтовно рік, нашій команді й року не було. Жили ми на базі Олімпійської збірної. Змагання показали, що варто покращувати свої рухи, володіння м’ячем, загалом покращувати свою фізичну форму, оскільки це доволі важкий вид спорту. Доволі круті змагання були, дуже сподобалося.
Що хотіли б сказати іншим військовим, які тільки на етапі відновлення?
Хотілося б, щоб вони не цуралися — якими б не були травми, хлопці можуть щось досягти. Нехай приходять до таких же центрів, як у нас на МСК “Дніпро”. Ми раді завжди бачити всіх. Не боятися й не лінуватися. Не варто сидіти вдома, бо чим більше ти на самоті, тим гірше психологічно. А психологічний стан важливіший за фізичний. Навіть хлопці бачать мене, пам’ятають у якому стані я був, кажуть, що нині я — супер. Тобто, мої тренування — мотивація для інших. Хлопці мають зрозуміти — якщо ми можемо, значить й вони можуть. Все залежить від бажання ветерана. Я кликав на тренування орієнтовно 30 людей, щоб вони хоча б подивилися, але прийшли дві-три людини. Додам, що спорт — це гарна можливість для подорожей, я тільки в Польщі був двічі, нас кличуть у Британію, взагалі багато перспектив. Ми тільки за те, аби ставало більше людей й завжди відкриті до нових пропозицій.
Можливо хтось боїться прийти й розпочати тренування, але я вважаю, що нам вже боятись нічого. Страху ніякого не має бути. На МСК “Дніпро” є стрільба з лука, АМП футбол, волейбол сидячи, штовхання ядра, настільний теніс, веслування на тренажерах, у планах — парахокей. Тобто, можливостей для занять багато, було б бажання.
