Сьогодні, разом із спортивною психологинею МСК «Дніпро» Інною Поповою, ми розповімо про внутрішню конкуренцію в команді: коли вона розвиває й коли руйнує команду.
Відомо, що у спортивному середовищі конкуренцію часто подають як щось однозначно корисне:
- «сильніший виграє», «конкуренція робить спортсмена кращим», «без конкуренції немає росту»
Частково, це — правда, адже саме конкуренція може підвищувати мотивацію, дисципліну, концентрацію та бажання розвиватися, але в реальних спортивних командах внутрішня конкуренція — це значно складніший психологічний процес.
«Команда — це не лише тактика, фізична підготовка чи результат. Це ще й система відносин, боротьба за статус, потреба у визнанні, страх втратити своє місце, емоційна прив’язаність до тренера та постійне порівняння себе з іншими. Саме тому двоє спортсменів можуть одночасно підтримувати один одного, дружити, працювати на спільний результа, але всередині переживати сильне суперництво», — зазначає Інна Попова.
Загалом же дослідження у спортивній психології показують, що внутрішня конкуренція може як покращувати командну взаємодію, так і поступово руйнувати психологічний клімат залежно від того, як саме вона організована тренером та як переживається спортсменами.
У спортивній психології виділяють два основні типи внутрішньої конкуренції:
- перший — ситуативна конкуренція, яка виникає під час вправ, двосторонніх ігор, тестів, міні-змагань або боротьби за кращий результат на тренуванні. Такий тип конкуренції часто підвищує інтенсивність тренування, додає азарт, стимулює розвиток та підтримує залученість спортсменів. При здоровій атмосфері спортсмени можуть сприймати це як виклик і одночасно зберігати відчуття командності.
- другий — позиційна конкуренція, яка найчастіше стає джерелом психологічної напруги в команді. Це — боротьба за місце в основі, за ігровий час, за позицію, за довіру тренера та за статус у команді. У цей момент конкуренція перестає бути лише спортивною і стає психологічною.
«Для багатьох спортсменів місце у складі — це не просто участь у грі. Це підтвердження власної цінності, відчуття значущості, доказ того, що «я достатньо хороший», а також спосіб отримати визнання. Особливо гостро це проявляється у підлітковому спорті, де самооцінка ще дуже залежить від зовнішньої оцінки», — додає пані Інна.
