Євгеній Мілейко народився в Черкасах, на війну пішов по мобілізації. Після навчань потрапив на Луганщину, де у свій перший бойовий вихід отримав важке поранення, внаслідок якого йому ампутували ногу.
Нині Євгеній повернувся до рідного міста, працює та грає в АМП футбол. Про свій шлях після поранення та спортивні досягнення він розповів Суспільному.
Євгеній, розкажіть, будь ласка, ви родом з Черкас?
Так, народився я а Черкасах, навчався спочатку в дев’ятій гімназії, потім — у Черкаському державному технологічному університеті. Після цього пішов працювати на “Азот”. Десять років працював майстром з ремонту технологічного обладнання. Коли було скорочення на “Азоті”, я влаштувався на “Архібуд” — теж спеціалістом з обслуговування заводів. Коли почалася повномасштабна війна, було таке мислення, що я маю працювати, а якщо необхідно, то піду воювати. Тому що ми обслуговували стратегічні об’єкти, наприклад, ремонтували нафтопереробний завод після обстрілів. Тому не було бажання самостійно йти до Збройних сил, оскільки розумів важливість своєї роботи.
Я був причетним до захисту країни, бо ремонтував стратегічні об’єкти. Потім працівники ТЦК видали мені повістку й пішов одразу до військкомату. Це було в лютому 2023 року. Спочатку в мене навчання було, а воювати потрапив на Луганщину.
Ким ви служили?
Солдатом. Спочатку мені запропонували, щоб я був у ремонтних військах, але після закінчення навчання прийшов наказ, що недостатньо людей на Луганському напрямку, тож я пішов служити у десантно-штурмові війська.
Під час навчання ви уявляли якось фронт? Чи справдилося очікування?
Дорогою було страшно, оскільки не знав як там, тільки чув із розповідей, що це надто небезпечно для життя, що необхідно бути завжди напоготові. Коли потрапив вже на лінію фронту — страх якось пішов сам. Дуже багато адреналіну було й розуміння того, що необхідно робити, щоб було більше шансів вижити.
“На війні вже всі страхи відключаються. Там необхідно робити все для того, щоб вижити. Це розуміння у першу чергу приходить”.
Ви під час навчання думали про війну?
Думав про війну. Думав про небезпеку, дуже велику небезпеку. Оскільки я раніше не служив, то думав про те, як зробити перший постріл по людині. Розуміння, як такого не було, лише здогадки й хвилювання. На війні вже всі страхи відключаються. Там необхідно робити все для того, щоб вижити. Це розуміння у першу чергу приходить.
Можливо, ви пригадаєте своє перше бойове завдання?
На жаль, воно було єдине. Це було між селом і заводом наприкінці квітня 2023 року. Там були трубопроводи, діаметром півтора метра. Наше завдання було не підпустити противника далі до села. Ми знаходилися в трубах, жили там. Кожного ранку були атаки — постійно над трубами знаходилися ворожі дрони. Все, що ми могли, — це сидіти, чекати, якщо буде наступ, то відбиватися. Хоч ворог знаходився в сусідніх трубах, десь 50-70 метрів від нашої труби, але вони до нас не могли дійти, оскільки в нас добре працювали кулеметники й гранатометники. Потім сталося, що після того, як ми зупинили атаку, була дана команда вийти з труби й оглядати навколо міни, які кидали з дронів, оглянути, якщо є поранені.
Вийшовши з більш безпечної зони всередині труби, по мені дрон кинув гранату. Трохи зачепило мені руку й край живота. Після цього зробили перевʼязки. Пару днів я знаходився ще на бойових позиціях. Потім вирішив допомогти побратиму, бо він не міг самостійно рухатися, оскільки отримав поранення під коліном. Тож необхідно було його пронести десь метрів сто й вийти з лінії вогню, щоб дістали осколки йому, й повернутися. Вийшовши з труби, я наступив на протипіхотну міну й мені відірвало стопу. Я одразу ж наклав собі турнікет і повернувся всередину труби, бо на вибухи відразу ж реагує ворог.
Без стопи мене не могли евакувати десь півтора дня: я знаходився в трубі, просто лежав й очікував, коли мене зможуть забрати й відвезти в лікарню. Потім пройшла евакуація, та, на жаль, ногу вже не можна було зберегти. Ампутацію зробили вище коліна, де був накладений турнікет.
Ваші рідні, знайомі підтримали вас після поранення?
Рідні про моє поранення дізналися після операції. Коли я вже був в госпіталі, я зателефонував батькові та своїй дівчині. Дівчина підтримувала, а батько спочатку злякався того, як я буду далі жити. Та відійшовши, через день, батько теж став мене підтримувати. Мене відвезли в Луцьк, а вони не могли приїхати з Черкас до мене.
Далі було більше підтримки. Не знаю звідки, але про моє поранення дізналися однокласники, одногрупники, друзі, товариші — всі вони пропонували допомогу, підтримували.
Далі була реабілітація? Як усе відбувалося?
На жаль, після першої операції залишилися незначні клітини мертвих м’язів і мені робили реампутацію. Потім проходив лікування, але було загноювання. Я дуже вдячний своєму лікарю, який наполіг на тому, щоб мені не робили ще одну реампутацію, а перев’язками й чистками прибрати гній. Через це на два місяці продовжилося моє лікування. Після лікування мені пропонували залишитися там, але я попросився переїхати назад в Черкаси, щоб бути ближче до рідних.
Уже в лікарні у Черкасах я проходив реабілітацію — закачували м’язи ноги, які за майже пів року були ослаблені. Потім знайшов протезистів, зробили протез і потроху навчався ходити на протезі. У грудні я поїхав у частину, аби списатися з армії.
Як ви після тяжкого поранення прийшли до спорту?
Я з дитинства займався різними видами спорту: волейбол, баскетбол, теніс, футбол. Більше займався мініфутболом — ми зібралися з друзями та створили команду, яка брала участь в Аматорській лізі з мініфутболу. Грали постійно, а потім, коли лікувався, мені дзвонили й питали, а як же я буду без спорту?
Сказав, що зі спортом я прощатися ще не збираюся. Потім в лікарні медсестра, яка працює на двох роботах, — у військовому госпіталі й в спортивному клубі “Дніпро Черкаси”, запропонувала, щоб я подивився на спортивну базу. Вона дала мені контакти, я зв’язався з керівництвом клубу, прийшов на тренування, спробував. Це було складно, але цікаво. Після того намагаюся на кожне тренування приходити й займатися далі.
“Сказав, що зі спортом я прощатися ще не збираюся”.
Розкажіть, будь ласка, яка атмосфера під час тренування?
Можна сказати, що там немає людей, які вважають, що все погано. Всі хлопці мають протези, однак займаються спортом, працюють та продовжують життя. В чудовій атмосфері ми спілкуємося, жартуємо, тренуємося й намагаємося покращити свої фізичні та спортивні навички.
Скільки часу пройшло від того, як ви прийшли до спорту й до перших змагань?
Перше тренування у мене було у вересні 2023 року, а перші змагання, хоч і товариські, були у листопаді. Тобто, десь через два з половиною місяці з початку тренувань я взяв участь у змаганнях. У лютому теж були змагання — Кубок України, на якому ми з командою посіли третє місце. Далі був товариський матч з командою з Бельгії. Серед трьох команд “Шахтар Сталеві”, “Дніпро Черкаси”, “Буревій Київ” обирали людей, які найкраще грали, відправили у Бельгію зіграти з ними товариський матч. Це був перший мій міжнародний досвід і він вийшов успішним — ми виграли з рахунком 1:0. Дуже задоволені були, та зрозуміли, що варто продовжити тренування й покращувати свої навички.
“Для поранених, людей з інвалідністю спортивний азарт — це завжди позитив”.
Плануєте далі брати участь у змаганнях?
Звісно. Асоціація футболу України хоче зробити восени чемпіонат України. Там же восени буде грати збірна України, аби заявитись до Ліги Націй.
Як спорт допомагає вам відновитися?
Можна сказати, що спорт не так фізично допомагає відновитися, як психологічно, адже коли ти займаєшся улюбленою справою — це завжди приносить задоволення. Те, що ми можемо займатись спортом, це велика вдячність усім тим, хто долучився до створення такого простору у Черкасах. Для поранених, людей з інвалідністю спортивний азарт — це завжди позитив. До того ж раніше я ніколи не був за кордоном, а зараз завдяки ампфутболу поїхав до Бельгії. Усі намагаються тренуватись, щоб потім потрапити до збірної, аби представити Україну на міжнародних турнірах.
Ви сказали, що продовжуєте працювати. Колектив та керівництво вас підтримали після реабілітації?
Так, колектив і керівництво підтримали. Дзвонили, переживали, фінансово підтримала фірма. Сказали повертатися після відновлення. До військової служби я працював по всій території великого заводу, ремонтував обладнання, тож після поранення мені запропонували іншу посаду. Це добре, що є робота, бо чим більше ти знаходишся у суспільстві, тим легше. Можна замкнутися вдома, але краще від цього не буде.
Чи хотіли б сказати щось на підтримку тих військовослужбовців, які наразі тільки починають реабілітацію?
Головне — це не падати духом, бо життя продовжується. Все залежить від того, як ти сам себе поведеш, як налаштуєшся. Не можна здаватися, життя продовжується, люди, які оточують, навіть ті, які просто проходять повз, підтримують. Головне самому зрозуміти, що необхідно жити далі й жити активним способом життя, не залишатися на самоті в жодному разі.
